Хочу коротко відгукнутися на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 18.02.2020 у справі № 200/13482/19-а, яким скасовано наказ Генерального прокурора від 25.10.2019 № 459к про звільнення з посади одного з керівників прокуратури Донецької області у межах так званого реформування, що було опубліковано в соціальній мережі.
Розумію, що рішення не остаточне і воно буде оскаржено Офісом Генерального прокурора в апеляційному порядку.
Утім це перша ластівка.
Дай Бог, щоб це була дійсно ластівка весни на яку сподіваються усі тверезо мислячі люди, що переймаються проблемами нашої держави.
Я не буду зараз огульно критикувати реформи та новації, що запроваджувалися у системі правоохоронних органів, органів прокуратури, а також у судах в останні роки.
Проте мене у цих реформах найбільше турбував той факт, що вони вочевидь значною мірою проводилися практично на вимогу різного роду громадських організацій, що отримують фінансування із закордонних джерел, або й за безпосереднього впливу іноземних інституцій.
Не буду зупинятися на десятки чи сотні разів обговореному питанні політичного апартеїду, що у нас отримав назву люстрації. Урешті-решт Європейський суд з прав людини дав оцінку порушенню прав людини.
І хоча Міністерство юстиції України в останній день оскаржило його, але впевнений, що відповідь буде аналогічна попередній і доведеться фахівцям у галузі права з Мінюсту осягнути усі глибини люстраційного абсурду, а державі сплачувати кошти тим, кого було незаконно звільнено.
Тому перейду до тих «нечуваних реформ», які прокотилися по органах прокуратури та судовій системі.
Було б великою дурістю сказати, що ці органи не потребували змін. Однак, якщо пацієнт хворий, то потрібно встановити діагноз та призначити лікування, а не застосовувати гільйотину.
У нашому ж випадку це була навіть не гільйотина, а вибух.
Однак чи це реально допомогло державі?
Не певним можновладцям, які у такий спосіб провели на керівні посади «своїх», не записним борцям з корупцією щоби вони обійняли посади з надвеликими зарплатами, не іноземним організаціям, що у такий спосіб одержали важелі впливу на державні органи.
Чи краще стало пенсіонерці в інтересах якої прокуратура не має права заявити позов? Чи незаможному громадянину, скаргу якого не зможе перевірити прокуратура? Чи узагалі державі в цілому від того, що органи прокуратури не зможуть перевірити стан додержання і застосування законів певним державним органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування або органом державного контролю?
Чи краще стали працювати суди від ліквідації Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів?
Яким чином посприяла кадровому добору до правоохоронних органів та судів участь у проведенні конкурсів іноземних громадян?
Усі ці питання мають цілком зрозумілу відповідь.
Цілком вірогідно, що представники влади, котрі не є посланцями отих усіх громадських об’єднань, іноземних інституцій та улюбленцями так званих «активістів», починають усвідомлювати гірку та страшну правду.
Принаймні я на це сподіваюся.
Тим більше впевненості мені дає рішення Конституційного Суду України, що стосується питання Верховного Суду України.
Тексту поки що я не бачив, але судячи з повідомлень у ЗМІ, це рішення вказує на очевидні речі.
Можливо скоро Конституційний Суд України таки зможе поставити крапку в ганебній історії з люстрацією.
У будь-якому випадку сподівання лише на здорові сили у владі та їх здатність діяти. Останні кроки, особисто для мене, дають надію на видужання.
МОНАСТИРСЬКИЙ ПРОГНОЗУЄ ВОСЕНИ «НЕГАТИВНІ НАСЛІДКИ» ПЕРЕАТЕСТАЦІЇ ПРОКУРОРІВ
