14 грудень 2024, Субота, 09:07

Перспективи притягнення до відповідальності осіб, винних в укладанні «Харківських угод»

30 Березня 2021г.
Перспективи притягнення до відповідальності осіб, винних в укладанні «Харківських угод»
Фото: УНІАН

Олександр Бабіков

Минулого тижня інформаційний простір пожвавився обговоренням перспектив притягнення до відповідальності осіб, винних в укладанні «Харківських угод». Родзинкою стало те, що перспективу «потрапити за грати» почали малювати не лише керівникам органів виконавчої влади а й депутатам, які голосували за їх ратифікацію.

Не бачу сенсу обговорювати дію ст. 80 Конституції України, що виключає можливість притягнення до кримінальної відповідальності депутата за власну позицію у стінах Ради, чи неможливість притягнення до відповідальності за рішення, ухвалене колегіальним органом, зупинюся на інших аспектах, що в поле зору практично не потрапляли.

Почнемо з історичної ретроспективи. Для з’ясування питання, наскільки укладання «Харківських угод» вплинуло на анексію Криму, доцільно зробити крок у минуле.

Підписані 21 квітня 2010 «Харківські угоди» не виникли на пустому місці, проте чомусь деякі цікаві моменти, що передували їх підписанню, залишаються «поза лаштунками».

Один з важливих моментів - 28 травня 1997 року, цієї дати між урядами РФ та України було укладено угоду «Про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту». Саме цією угодою Україна передала РФ в оренду земельні ділянки і розміщені на них об’єкти берегової інфраструктури, а також акваторію бухт в місті Севастополі та Феодосійському порту.

24 березня 1999 року вказану угоду ратифіковано Верховною Радою України, після чого вона набула законної сили, а Чорноморський флот РФ - юридичне право перебування на території АР Крим до 28 травня 2017 року. Тому «Харківськими угодами» (Угодою між Україною та РФ з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України, підписаною 21 квітня 2010 року та ратифікованою Україною 27 квітня 2010 року), лише продовжено строк перебування російського флоту на 25 додаткових років, кінцевий термін чого з 2017 року змінено на 2042 рік.

Тож слідчі і прокурори, перш ніж ставити питання про кримінальну відповідальність конкретних осіб, мають надати відповідь на низку непростих запитань:

- Чи було законним та в інтересах України укладання угоди у 1997 році та її ратифікація Верховною Радою у 1999?

- Якщо угода укладена 1997 року надала правові підстави розташування російського флоту та військових баз в Криму строком до 2017 року, як саме вплинули «Харківські угоди» на анексію Криму? Адже навіть без їх укладання Чорноморський флот РФ мав би право перебувати в Криму до 2017 року, а після анексії у 2014 році сенс і першої угоди і «Харківських» втрачено.

Маючи на меті прийняття справедливого рішення, необхідно також надати оцінку діям осіб, які готували, підписували, організовували процес ратифікації та ратифікували первинну Угоду, якою крім іншого 80% плавзасобів було добровільно передано РФ.

У цьому провадженні важливе значення має і економічний аспект. Державна зрада чи то зловживання службовим становищем має містити заподіяння шкоди, збитків, інших тяжких наслідків, що вказували б на суспільну небезпечність таких діянь. Угодою від 1997 року передбачалася компенсація для України вартості отриманих кораблів, суден і плавзасобів, проведення взаємозаліків та погашення заборгованості України за державними кредитами, наданими їй РФ відповідно до міжурядових угод, укладених 26 травня 1993 року та 20 березня 1995 року.

А оскільки передумовою укладання угоди в 1997 році стали попередні угоди та непогашені борги перед РФ, слідство має надати відповідь на два головних питання щодо цього:

- чи не обумовили вищезазначені борги укладання у подальшому угод на перебування ЧФ Росії в Криму?

- як порівняти та оцінити економічний ефект від списання заборгованості, надання знижок на газ, інших преференцій із втратою можливості контролювати частину власної території, а у подальшому і втратою півострова?

Тож у кримінально-правовому аспекті головне питання полягає у тому, хто ж саме винен, чиї дії призвели до втрати Криму?

- Очільники держави, які загнали Україну в боргову кабалу у 1993-1995 роках?

- Особи, які готували, підписували та ратифікували міжурядову Угоду від 1997 року, що стала підставою для розміщення військових баз РФ в Криму та перебування там флоту Росії до 2017 року?

- Керівники держави та державних органів, народні депутати, якими готувалися, погоджувалися та здійснювалася ратифікація «Харківських угод», якими продовжено дію міжурядової Угоди від 1997 року?

- Чи втрата Криму відбулася через небажання модернізовувати власну армію та здійснювати збройний супротив анексії?

Оскільки кримінальна відповідальність може наставати лише за наявності причинного зв’язку між діями та наслідками, сторона обвинувачення має обрати, що саме з вище переліченого призвело до втрати півострова.

І врешті решт виникає питання, чому саме зараз, через майже 11 років розпочалося активне розслідування «Харківських угод».

Насправді, якщо пошукати в Єдиному державному реєстрі судових рішень словосполучення «Харківські угоди», то побачимо, що ще 2016 року Головною військовою прокуратурою Генеральної прокуратури України розслідувалося кримінальне провадження № 42016000000003488 за ч. 1 ст. 111 (державна зрада) та ч. 2 ст. 364 КК України (зловживання службовою особою своїм службовим становищем) за цими фактами.

Під час розслідування ще протягом 2016-2017 року одержувалися дозволи суду та вилучалися документи, пов’язані з підготовкою, укладанням та ратифікацією «Харківських угод», у тому числі з Міністерства закордонних справ, Секретаріата Президента, Уряду, ВРУ.

Ще в липні 2017 році надано дозвіл слідчому на вилучення для аналізу окремого рішення арбітражного трибуналу при Арбітражному інституті Торгової палати м. Стокгольм за результатами розгляду арбітражного провадження щодо виконання умов контракту між ПАТ «Газпром» і НАК «Нафтогаз України», на постачання природнього газу.

Проте у другій половині 2017 року після вилучення документів, активність слідства практично зійшла нанівець, і Реєстр не містить жодного рішення у цій справі до лютого поточного року.

То ж яка мета такого розслідування, його перспективи та можливі наслідки? Чи побачимо ми оголошення про підозру особам, які перебувають не за кордоном, а в Україні? Чи зможемо ми у відкритому судовому процесі спостерігати за змаганнями обвинувачення та захисту у доведенні вини чи врешті решт доля справи на смітнику? Питання, на мою думку, риторичні.

Хоча саме публічний розгляд таких справ є єдиною формою відновлення довіри до органів влади та суду, єдиний засіб, що надасть надію суспільству на справедливість.

Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram

Олександр Бабіков Кандидат юридичних наук за спеціальністю кримінальне право та кримінологія