Коли я готувала цей блог щодо зґвалтування у Кагарлику, побачила одну невтішну статистику. За підсумками 2019 року Україна вкотре посіла перше місце за рівнем дитячого алкоголізму. Не в Європі – у світі! 87% відсотків учнів ще до закінчення школи бодай раз у житті спробували алкоголь, а 26% роблять це регулярно. Який тут зв'язок із Кагарликом?
Він не прямий, але опосередкований. Слід визнати, що нинішній наш соціум є серйозно хворим. І фізично, і ментально. Хворим не лише на алкоголізм, але й на неуцтво (привіт від ведмедів з Антарктиди!), на суспільну апатію (тому й обираємо у владу популістів) та подекуди на виняткову жорстокість, яка межує з садизмом.
Тортури, зґвалтування, вбивства – всі ці речі характеризують стиль «роботи» силових структур України звіддавна. І не лише міліцію / поліцію.
Одна з найбільш гучних справ з цієї обойми торкається СБУ. У 1996 році співробітники Служби закатували на смерть 26-річного Юрія Мозолу, котрого «переплутали» із серійним вбивцею Анатолієм Онопрієнком.
Зі «свіжіших» історій згадаймо смерть 19-річного Ігоря Інділа у 2010-му. Ввечері його забрали з гуртожитку в одне з київських РВВС, а вранці наступного дня мертве тіло віддали батькам. Як пояснювало керівництво райвідділу, перед смертю Ігор сам впав, причому тричі підряд: спочатку з висоти власного росту, потім з лавки, і згодом від отриманих травм помер.
Головним обвинуваченим у цій справі став лейтенант Сергій Приходько. У 2012 році Феміда засудила його до п'яти років позбавлення волі за перевищення влади – з випробувальним терміном на два роки (тобто умовно). Давайте запам’ятаємо це ім’я – до нього я ще повернуся.
Після трагедії з Інділою була сумновідома Врадіївка, де у 2013-му двоє міліціянтів зґвалтували місцеву жительку Ірину Крашкову. Ще через три роки – у 2016-му – на подвір’ї власного будинку вбили мешканця селища Криве Озеро Олександра Цукермана. Сталося це невдовзі після реформування поліції, а скоїли злочин щойно переатестовані правоохоронці з місцевого райвідділку.
До речі, по цій справі суд досі не виніс вирок. Суворі статті ККУ, за якими обвинувачували копів, в процесі розгляду замінили на м’якші. Запам’ятаємо і цю деталь також, бо вона є важливою.
Нарешті, одна з останніх жахливих трагедій, до якої долучилися правоохоронці, мала місце біля року тому. 31 травня 2019-го у Переяславі-Хмельницькому двоє п'яних поліцейських вирішили розважитися й постріляти по бляшанках. За збігом обставин під кулю потрапив 5-річний хлопчик – Кирило Тлявов. Від вогнепального поранення дитина померла у лікарні. А його вбивці, як і у справі Цукермана, досі не отримали вирок. Причому двоє з підозрюваних копів вийшли на волю під заставу у 273 тисячі гривень.
І ось нарешті – Кагарлик. Ще одна чорна сторінка в історії української (тепер вже відреформованої) поліції. Але чому все це трапляється з нами?
Про загальне тло, на якому скоюють подібні злочини, я вже сказала. Бідна нація, де чимало безробітних (котрі залюбки йдуть служити в «органи»), а також людей з низькими статками, і як наслідок – вкрай низьким рівнем культури – просто не може виховати у своїх представниках високі моральні стандарти. На злочини у нас йдуть часто задля збоченого «самоствердження», задля відчуття власної значимості, якої насправді нема і не було.
Але я не соціальний психолог, я – юрист і народний депутат, і тому говоритиму саме з цих позицій.
Те, що ми маємо зараз, почалося не вчора і не кілька років тому. Але у 2014-му до влади прийшов Петро Порошенко – людина, яка мала амбіцію змінити існуючий порядок речей. Та головна його помилка полягала у тому, що, замисливши глобальні реформи, він ані на секунду не замислився над тим, як змінити соціум.
А лише «виписав» йому з-за кордону модних «опікунів», які буцімто уславилися у себе на батьківщині вдало проведеними перетвореннями. І це замість того, аби помалу, крок за кроком, впливати на свідомість власних співгромадян, змінювати її та вирощувати справжнє громадянське суспільство. Не викорінивши хворобу, екс-президент просто «розжився» десятком ширм з написом «реформа» і задекорував ними найбільш огидні болячки.
Всі ми знаємо біблійний вислів про те, що молоде вино не вливають у старі міхи. Але Порошенко пішов ще далі. Він плеснув у старі міхи навіть не вино, а «Боржомі» і чекав, що воно перетвориться на шляхетний виноградний напій. Але дива не сталося.
Хатія Деканоідзе та Ека Згуладзе взялися за реформування поліції, але переатестація від Деканоідзе завершилася тим, що звільнені «менти» згодом оскаржили свою відставку та повернулися до роботи в «органах». Не буду узагальнювати та казати, що всі вони заслуговували на звільнення або ж навпаки – всі заслуговували на відновлення.
Вочевидь, в кожному конкретному випадку треба було підходити індивідуально, але фокус у тому, що згадуваний вище лейтенант Приходько пройшов переатестацію і від 2016 року почав працювати в тому самому Шевченківському райвідділі, з якого колись не повернувся Ігор Інділо.
Ба навіть більше: Приходько отримав підвищення і набув звання майора. І все це було ще за Деканоідзе. Що ж стосується її, як кажуть у Львові, «колежанки» Згуладзе, то Ека за короткий час перебування в Україні встигла потрапити до корупційного скандалу з дорогою квартирою в центрі Києва.
Цим і завершилася в Україні ера «варягів».
А після обожнювання іноземних реформаторів в Україні почався новий період – поклоніння всім, хто пройшов службу в АТО. І це має значення для розуміння того, що сталося у Кагарлику. Бо один із садистів-ґвалтівників – Микола Кузів – був на фронті, а відтак найнявся служити в МВС. Вочевидь, без попередньої психологічної (чи психіатричної) експертизи і аналізу того, чи годиться він для такої роботи.
Погоджуся з екс-депутатом Олесем Донієм, який написав, що Кузів – далі цитата – «це розрив башки для тих, хто дотримується стандартного набору переваг «бути українцем». Хлопець – з Західної України. Тож набір «етнічний українець», «українська мова від народження» ще не є запобіжниками від садизму. Хлопець пішов служити у прифронтову смугу. Тобто як і у випадку з вбивством Катерини Гандзюк, мілітарна служба в зоні АТО ніяк не є запобіжником від садизму».
І це 100-відсоткова правда.
Але друга помилка, закладена ще Порошенком, полягала не тільки у вивищенні закордонних фахівців, а й у виписуванні індульгенцій певним категоріям осіб. Зокрема, особам із зовнішніми ознаками патріотизму, а також тим, хто пройшов бойові дії на Сході.
Уявлення про «правильність» (навіть праведність!) таких людей є настільки сильним, що і зараз – у справі Чорновол – міністр МВС вважає за можливе відкрито ставати на бік підозрюваної (поминаючи її фронтові та Майданні заслуги) замість того, аби просто покластися на правосуддя.
Ми живемо у своїх упередженнях та хибних уявленнях про світ, які самі ж й побудували. Але одна річ лишається неспростовним фактом: відсутність справедливості в Україні походить від відсутності вчасного і неуникненного покарання для злочинців. Переломити ситуацію за короткий термін не вийде. Тут не допоможуть навіть святі, позичені з Олімпу для тимчасового виконання функцій керівників українських силових структур. Змінитися має суспільство, виробивши нульову толерантність до будь-якого насильства.
Звісно, війна, що триває зараз, аж ніяк не наближує до виконання цього завдання. Потреба її завершити є не менш актуальною, аніж потреба «перевиховати» соціум, віддавши під суд всіх катів і викресливши їх з активного життя. А відтак не можна стверджувати, що злочин, скоєний у Кагарлику, стане останнім.
На жаль, навіть резонанс довкола нього не унеможливить його повтори. На нас чекають тектонічні зсуви у свідомості та державотворенні, якщо ми хочемо уникнути в подальшому повторень такого пекла.
